«Июнь» Дмитра Бикова: війна, пристрасть та особливі причини

20
philologist
Передчуття неминучої катастрофи в новому романі відомого російського літератора про передвоєнні роки

Перераховувати всі іпостасі і регалії Бикова довго, та й сенсу немає: вони відомі якщо не кожному, то багатьом. Когось підкорив (або навпаки, активно дратує) Биков-лектор, хтось стежить за його публіцистикою, інші – за політичними віршованими фейлетонами. Головне інше: Биков таки письменник, і письменник хороший. Восени вийшов новий, дев’ятий його роман «Июнь». Створювався він відносно довго – два роки, анонсувався регулярно, ажіотаж, відповідно, був серйозний. Скажемо одразу – ажіотаж виправданий. Дмитра Львовича навіть критики похвалили, що буває рідко. І ось тут один з парадоксів ситуації навколо «Июня»: його вже встигли назвати найкращим у майже двадцятирічній кар’єрі Бикова-прозаїка, хоча коректніше, здається, булао б формулювання «найбільш рівний», «роман, де художність не поступається публіцистичності», якось так.

Щоправда, це далеко не єдина дивина, пов'язана з книгою та її сприйняттям

В «Июне» п’ять сотень сторінок, але навряд чи хтось назве його водянистим або надмірним; скоріше компактним, особливо, якщо згадати «Орфографію», біографії Пастернака або Окуджави. Формально перед нами дві повісті й одне оповідання, пов’язані в єдине ціле авторською волею третьорядним героєм і однієї локацією. Першу і другу частину об’єднує квартира, куди начальник-коханець приводить Валю Крапівіну і де з Борисом Гордоном «спілкується» вербувальник; другу і третю – шофер Льоня, якому допомагає з житлом Аля, і який відвозить звіти Крастишевського. Але «Июнь» – точно роман, прошитий не лише загальною атмосферою «недогризків бенкету за крок до чуми», а й цілим набором наскрізних проклятих питань, які Биков, спасибі йому, без відповідей не залишає.

Часи і люди

Кінець 1930-х, запущена машина репресій, у повітрі відчуття смертоносного цунамі, що насувається… І тут же поруч молодість героїв, яку ніхто не відміняв. Миша Гвірцман – студент ІФЛІ, письменник-початківець, занадто не схожий на всіх. Саме його «за рознарядкою» і після доносу Крапівіної виганяють з інституту: не назовсім, а щоб подумав. Потім – зрада вчорашніх друзів, болісні стосунки з двома дівчатами паралельно, демонічною Валею і янголоподібною Лією, робота санітаром у Боткінській, відвідування аматорської театральної студії.

Інститут філософії, літератури і мистецтва. oloosson.com

І війна, поки що лише фінська: туди вже викликали повісткою, але передумали. Борис Гордон трохи старший, але сили – і навіть якась надія – у журналіста з ТАРС іще є.

Його, як і Гвірцмана, вистачає і на дружину Муретту, з якою у нього донедавна був зразково-ранньорадянський вільний шлюб, і на «поверненку» Алю – дочку неназваної великої поетеси, яку легко «зчитати» – настільки ж наївну, наскільки й необхідну в своїй ролі «ковтка свіжого повітря» серед наростаючого смороду епохи. А ось Ігнатій Крастишевський із фінальної історії – уже давно немолодий, але по-своєму другу молодість переживає й він. Ще в дитинстві Крастишевській зрозумів, що тексти, правильне поєднання слів, букв і звуків, можуть безпосередньо впливати на читача: не як факт мистецтва, а у форматі інструкції до дії. Скориставшись своїм становищем дрібного редактора у Союзкіно, він, поляк за походженням, починає складати зашифровані послання, щоб запобігти великій війні. Хоча після вересня 39-го різко змінює сенс меседжу…

Заслужена війна

Усі історії закінчуються для читача 22 червня, у день, коли начебто не залишилося запитань. Далі можна лише додумувати, а письменникові – братися за продовження (насправді ні). За всіма центральними героями проглядаються реальні прототипи, і ці ребуси не є складними: поет Гвірцман – майже Давид Самойлов, Паша – поет Павло Коган, Крастишевський – Сигізмунд Кржижановський, автор «Клубу вбивць букв» і «Казок для вундеркіндів». А Гордон – плюс-мінус Самуїл Гуревич, чоловік на віру Аріадни Ефрон, дочки Цвєтаєвої, – «Алі».

Війна тут – неминуча колективна розплата за особисті (і дрібні – що гірше) гріхи

Цей ряд можна продовжити, але зрозуміло й без того: як альтернативна історія передвоєнних «гуманітарних кіл» «Июнь» теж працює.

Що стосується «головною думки» і основного нерва: так, все це є не дуже новим, але як версія прихованих причин Другої світової виглядає свіжим. Війна в Бикова точно не історична закономірність, наслідок Версальського договору, і вже тим більше вона не прийшла виключно ззовні. Війна тут – неминуча колективна розплата за особисті (і дрібні – що гірше) гріхи. За доноси, зради, відмову від ідеалів, вимучену псевдоетику. І навіть більше: хтось, як справжнє дитя модерну Гордон, культивує власну провину і грішить не заради задоволення, а щоб у момент катастрофи впевнено собі сказати: заслужили. Хтось, навпаки, передчуваючи кінець часів, відривається на повну, захоплюючись падінням.

У повітрі відчуття смертоносного цунамі, щр насувається. goslitmuz

Війна в «Июне» заслужена, її прикликають буквально на всіх суспільних поверхах, вірячи: вона єдиний вихід з смертельно-тужливого цугцвангу, що утворився.

Той меч, який єдиний може розрубати мертві вузли, що сплітаються в гамівну сорочку (точніше – саван) протягом усіх 1930-х і навіть раніше. Інша справа, що проблеми так не вирішуються, а лише на час знімаються – кінця не буде, новий виток конфронтації і старі глухі кути неминучі. Хвора логіка поламаних людей: примноженням насильства вийти до світла.

Письменницька пристрасть

Дмитро Биков не раз промовляв це особисто, хоча ведмежою послугою самому собі («розжував») це не виглядає: це швидше докручування позначених тез, автокоментар як суперечка із собою. У цьому жанрі письменник також сильний: не боїться змінювати з роками думку, бути суперечливим. Але саме в силу очевидності ключової думки, яка не раз була озвучена прямо, у міру просування «Июнем» наростає відчуття: є там іще щось.

І це «щось» найкраще назвати пристрастю – письменницькою пристрастю

Саме завдяки їй хороша книга може стати чимось більшим. У цьому ще один парадокс роману: за всієї його композиційної вивіреності (кожна частина мало не рівно наполовину менше за попередню), за всіх повторів основних тем і авторської впевненості в тому, про що він пише, перед нами – саме пристрасна книга.

Аріадні Ефрон. argumentua.com

Любов до Аріадні Ефрон, «здійсненої російської мрії», гостра зацікавленість у створенні «портрета художника в юності» (це було і в «Остромове», і в «Иксе»).

Багаторічні письменницькі спроби розібратися в механізмі радянських репресій (згадати хоча б дебютне «Оправдание»), бажання вловити атмосферу часу, коли складна утопія зірвалася в кондову апокаліптику. Фігура трікстера. Це і раніше було у Бикова, літератор він пристрасний. Але в «Июне» цієї пристрасті багато, вона змушує письменника пробиватися углиб, виходити на нові витки давно позначених тематичних спіралей, – і це підкуповує. До того ж саме на стику техніки і пристрасті, зацікавленості й високого ремесла народжуються бронебійні хітові сцени: моторошна історія про баварську ферму, пронизливе побачення Алі й Бориса в таборі, переконливі та виконані з великим смаком сцени сексу, особливо між Михайлом і Валею. Особливо на брудних лікарняних простирадлах і на сходовій клітці.

Вдивлятися у своїх

2017 році в сусідніх літературах з’явилося два великих романи про війну: обидва технічно і стилістично міцні, обидва стали гучними подіями, обидва написані одними з головних сьогоднішніх письменників цих літератур; письменниками, які трохи більше, ніж просто автори хороших книг. Один – це «Июнь» Дмитра Бикова, другий – «Інтернат» Сергія Жадана.

У першому мова про війну давню, але таку, що досі не відпускає, в другому – про війну сьогоднішню, нашу, яку поки що рідко осмислюють у літературі

Але ось що важливо: і Биков, і Жадан шукають причини всередині суспільства, болісно вдивляються в своїх. Не так тенденція (говорити про вектори розвитку на матеріалі двох книг взагалі-то вульгарно), як ознака зрілості, загальнолітературної у тому числі.

Cultprostir

Війни без передумов не буває. Звісно, завжди є зовнішній ворог, але побачити проблему в собі, відмовитися перекладати провину і розгледіти горезвісні особливі причини – жест воістину модерний. А значить, питання аж ніяк не зняті, продовжувати шукати відповіді в літературі й за її допомоги можна і потрібно. Хоча біля цих дверей уповільнює крок навіть Дмитро Биков.

Поділитися: