Юркі Вайнонен: «Художня література – це подорож»

Фінський письменник – про свій бестселер, місце людини в природі й успіх очима скандинавів

Один із найвідоміших сучасних фінських літераторів Юркі Вайнонен – скромний, спокійний і приязний, але неабияк зрадіє, якщо ви зізнаєтеся йому, що через його оповідання не спали кілька днів. Він легенько хитне головою з почуттям виконаного обов’язку, усміхнеться і, дивлячись з-під лоба, мовить: «Мені приємно».

Він, ясна річ, співчуватиме вам через вашу млявість і ваші набряки під очима, але все ж радітиме, почувши, що його твори вас лякають та тривожать. Літературні критики називають його «скандинавським Кафкою», бо йому до снаги експедиції на дно людської психіки, сповненої абсурдного і сюрреалістичного. Найяскравіші герої його творів – це переважно авантюристи та повстанці: серед них і метеоролог, який переселяється у стегно своєї невірної дружини, і оголена летюча жінка, яка засліплює мурмила, що з рушницею домагається її ніжності. Населений цими персонажами вигаданий світ Юркі Вайнонена – дикий, химерний і напрочуд захопливий. Видавництво «Комора» запрошує до нього й нашого читача.

У 2016 році українською вийшли його «13 новел». Але автор та перекладач Юрій Зуб вперше побачилися лише цього року на Книжковому Арсеналі, де разом презентували його книгу «Німий Бог». K.Fund Media зустрівся з Юркі якраз перед подією. Він тішився. На жарти про гнітючі фінські ночі як ключ до розуміння його творчості не ображався.

– Вони дивні, ці мої книжки. Так мені кажуть. І щоразу, коли я дізнаюся, що вони викликали у когось дискомфорт, я плескаю в долоні.

– І чому ж вам це подобається?

– Бо коли так відбувається, я знаю, що завдяки моїй писанині щось підсвідоме заворушилося й заявило про себе. А в цьому й було моє завдання. У кожному з нас є сонячна сторона і темна. І нам слід навчитися розуміти обидві, щоб стати цілісною особистістю. Мене завжди цікавили теорії Фройда та різні складові людського розуму, ідея про те, що світ не тільки те, що ти бачиш, а й те, чого ти не бачиш. Це відіграє дуже важливу роль у мистецтві. Сягаючи цього рівня розуміння, стаєш відвертішим із собою.

– Як ви стали письменником?

– Спершу були барабани. Коли мені виповнилося 15 – це був 1978-й – я вирішив грати у панк-групі й присвятив цьому п’ять років. І, що цікаво, у перекладача Юрія Зуба подібне минуле. Я тоді написав більшість текстів пісень, які ми виконували. Але писати те, що потім було опубліковано, я почав у 25, коли пішов в університет на літературознавство. Тоді з’явилися мої перші історії. На те, щоб опублікувати їх, мені знадобилося дев’ять років, тому що вони були дивні й не для широкого загалу. Я, так би мовити, довго стиг.

– Ваша перша праця – переклад ірландського поета Шеймаса Гіні – одразу стала бестселером у Фінляндії. Як живеться перекладачам у вашій країні? Чи можуть вони прогодувати себе, займаючись тільки цим?

– Є від десяти до двадцяти перекладачів художньої літератури, які здатні це зробити. Всі інші, до яких належу і я, викладають, пишуть книги, статті або ж роблять щось геть інше. Є п’ять-сім перекладачів, які щороку отримують фінансування від держави. Це доволі хороша підтримка. Їм поталанило. Але й мені є за що подякувати долі. Коли опублікували мій переклад поезії Гіні, мене ніхто не знав. Збірка вийшла у серпні 1995-го. За кілька місяців його саме нагородили Нобелівською премією. Непоганий такий збіг обставин, як на мене.

– «Семеро братів» Алексіса Ківі 1870-го вважають першим вагомим романом, написаним вашою рідною мовою. Фінська література доволі молода – їй ще не виповнилося півтора століття. Що відчуваєте як письменник і перекладач, на якому відповідальність за формування нового?

– Якби я думав про це як письменник, то, скоріш за все, не зміг би узагалі нічого написати. Це паралізувало б мене. Але як перекладач – так, з перекладом Гіні я відчував, що, перетворюючи ірландський матеріал на фінський, я був частиною більш довгої традиції і що він може збагатити нашу художню літературу, яка дійсно перебуває на етапі становлення. До нашої незалежності ми були спершу частиною Швеції, і шведська протягом кількох століть була мовою інтелектуалів, хоч фінською багато хто розмовляв. Це закінчилося на початку ХІХ століття, коли територія відійшла царській Росії. Але навіть під її впливом ми мали чимало свободи (на відміну від українців). Тоді в 1830-х рр. вийшла «Калевала» (збірка епічної поезії з карельського та фінського усного фольклору та міфології, укладена фольклористом і мовознавцем Еліасом Леннротом).

– Це був знаковий твір для фінської літератури. Але, схоже, на вашу творчість не мав аж такого впливу.

– Не думаю, що мав. Як на мене, він застарів.

– В книзі «Німий Бог» є поселення людей, що поклоняється птахам, які невтомно спостерігають за ними. Одна із характерних особливостей ваших творів – дуже живий (можливо, це зумовлено також перекладом Юрія) опис природи як містичної, клекітної та неконтрольованої сили. Звідки ці мотиви?

– Страшенно люблю птахів ще з часів моєї юності. А чому? Хто його зна. Я провів дитинство у селі Мюллюкоскі у південно-східній частині Фінляндії. Воно невеличке. Колись там були паперові фабрики. Але сьогодні більшість із них закрили. Там страшенне безробіття через занепад паперової промисловості, якою раніше славився цей регіон.
Я люблю дерева. Я люблю все, що росте. Це притаманно фінам, бо більша частина нашої країни – ліс. Мені здається, важливо пам’ятати, що ми – лише маленька складова природи і ще не все про неї знаємо.

– В одному з ваших оповідань дім біолога, що вивчає вплив сміттєвих звалищ на довкілля, зненацька перетворюється на кладовище для мух. Ці несподівані обставини не дають йому можливості завершити промову для виступу.

– Я «зеленуватий» за своїми переконаннями. Я в курсі екологічних проблем. І ця історія, звісно ж, відображає якісь мої особисті хвилювання. Але вона ще й смішна. Хіба ні?

– Мабуть, тому й добре запам’яталася мені. А чому, до речі, вас немає у соцмережах?

– Не хочу бути там. В мене є акаунт у Facebook, яким я не користуюся. Так, знаю, це не на користь моїй кар’єрі, але ці речі дуже відволікають, вас затягує у найрізноманітніші дискусії й ви починаєте балакати про щось, що, можливо, не на користь вам як людині. Я бороню свою душу. Так, саме так і запишіть. Мені до вподоби таке формулювання.

– Як це співвідноситься із Законом Янте, що пояснює скандинавський менталітет («Не думай, що ти особливий чи кращий за нас»)? Як поширення селфі-культури впливає на цінності фінського суспільства?

– У Фінляндії традиційно, якщо хтось досягає успіху, він або вона залишається щодо цього прохолодним та спокійним. Але це змінюється через медіа. Мені це геть не подобається. Особисто мені не кортить усіх сповістити: «Отже, я опублікував цю книгу! Це прекрасна книга!». Ну то й що? Ми врешті-решт усі помремо. Й доки живі, важливо, як ми поводимося саме в реальному світі, коли зустрічаємося одне з одним.

– Зараз активно розвивається сегмент ділової літератури. Серйозну популярність здобувають, зокрема, книжки-рецепти на зразок «10 способів мотивувати себе» чи «Говори як Цицерон». Вони дають прості й конкретні відповіді на складні запитання. Коли в тренді утилітаризм, який ваш залізний аргумент на користь читання художньої літератури?

– Дитина, яка грається, в чомусь набагато мудріша за дорослого, тому що незашорена й дає волю уяві. Художня література – найкращий спосіб пізнати себе, це – подорож. По-перше, читаючи художню літературу, ви стаєте привабливішою та багатограннішою людиною. По-друге, це допомагає вам зрозуміти інших. А це непросто, бо ми всі сповнені суперечностей. І бачите, яка іронія: я зараз сам ніби виписую вам рецепт.

– Ось такий я знайшла у «13 новелах»: «Пірнай знов і знов у річку сумнівів. Твори в темряві – лиш так ти зможеш розпізнати світло».

– А це що я написав?

– Ви. Це з вашого оповідання «Мандрівник-дослідник».

– Можливо, я це звідкись списав чи десь підслухав. Не пригадую. Але звучить чудово.

– Ваше улюблене місце на Землі?

– Моє улюблене місце на Землі – це мій дім. Коли я був молодшим, я провів кілька років у Дубліні (звідси захоплення Джонатаном Свіфтом). Вважаю тепер його своїм другим домом. Сподіваюся, Юрій перекладе більше моїх книг – і я зможу знову відвідати Україну.

– Ви були три роки на чолі Спілки письменників Фінляндії. Як це впливало на творчість?

– Фух, це вже позаду. Мені доводилося бути в дорозі 150 днів на рік. Було так багато адміністративної роботи і зустрічей. Головний офіс Спілки в Гельсінкі, а я живу і викладаю у Тампере. Їзда туди-сюди вбиває творчий процес. Тож я вирішив облишити цю метушню й зосередитися на наступних проектах.

– Ваша наступна книга?

– Лише Богові відомо.

– Якщо це заголовок, то він інтригує.

– І мене [сміється]. Але насправді все ще в розробці. Тож книга поки без заголовка. Мені спершу треба як слід відпочити.