У багатьох з нас є звичка накопичувати книги, закладки, списки «того, що потрібно прочитати, перш ніж…». Японці навіть вигадали слово на позначення цих стосів, що невблаганно зростають, бо окрім усіляких обов’язкових списків, є ж іще друзі, які щось дуже радять, та друзі, які й самі пишуть. А часу обмаль.
Видавництво ArtHuss нещодавно презентувало власну добірку, амбіційну за охопленням (від стародавніх міфів і фольклору до останніх бестселерів; 4 континенти, 60 країн) та милосердну за обсягом її частин (кожна з них – одна сторінка). «365. Книжка на кожен день, щоби справляти враження культурної людини» – це низка новел, викладених жваво, чітко й по суті, про найважливіші, за версією літературознавиці Ганни Улюри, твори, що стали подіями у світовій літературі, у супроводі чуттєвих психоделічних колажів від художниці Крістіни Золотарьової.
Для кого ця книжка?
– для тих, хто не встигає читати все, що планує, і прагне правильно виставити пріоритети;
– для тих, хто не хоче з різних причин читати певні твори, але воліє розібратися, що ж у них визначного;
– для тих, хто у школі не читав критику, бо ж її читали переважно ті, хто нею й обмежувався.
Але, як зауважує Ганна Улюра, часом навіть ті книжки, що вважають легким розважальним чтивом, зламують мозок загартованим інтелектуалам. Тож власну думку мати варто, але й академіки, що, власне, критикують, якщо у них все добре з почуттям гумору, бувають ненудними. Неймовірно допитлива читачка й смілива у своїх інтерпретаціях авторка у цій царині уже півтора десятиліття й співпрацює з такими виданнями, як «Збруч», «Лівий берег», «ЛітАкцент» та «Літцентр». «365» – це її перший повнокровний нон-фікшн, який вона написала лише за кілька місяців (прийняла літературний челендж).
Для зручності новели розташовані за абеткою й не так переповідають сюжет твору, як мовлять про те, у чому ж там сіль.
1
Назви – ще та головоломка
Приміром, «Червоне і чорне» Стендаля зазвичай трактують як протиставлення військового мундира і сутани, між якими обирав молодий кар’єрист Жюльєн Сорель. Але Улюра звертає увагу на те, що мундир у ті часи був насправді блакитним, а сутана – фіолетовою. Можливо, йдеться про інше: «Якщо звернутися до символіки кольорів, які закріплені за хіттю і честолюбством як гріхами, то «червоне» і «чорне» не протиставлені, це поняття одного ряду. І до цього додати, що червоне і чорне – це тогочасні поля для гри в рулетку. Тоді й сенс не в виграші і програші Сореля. Він просто не міг тут перемогти, його гра не передбачає виграшних комбінацій».
2
Деякі твори породжують купу інтриг
Приклад тому хитрий маркетинговий хід Вальтера Скотта: «Захопливі пригоди лицаря Айвенго свого часу продемонстрували такі потенції історичного роману, що читацький ефект від того уявити нині годі. А ще показова скромність автора: «Айвенго» публікується анонімно. Або показова пиха автора. Бо Скотт мав план: «на ринок» виходили три його романи, і він передбачав конкуренцію із самим собою».
3
Книги-трендсеттери – не обов’язково ті, що одразу спадають на думку
Саме «Адольф» Бенжамена Константина, опублікований на початку ХІХ століття, дав старт ідеї, яка потім набула поширення у європейській прозі: кохання завжди взаємне, а об’єкт екзальтації – відображення наших власних альтруїстичних почуттів. Відтак у літературі жертовна любов поступилася місцем егоїстичному коханню, резюмує Улюра. Але лаври за це дісталися іншому:
«Є такий типаж у творах про любов. Професійний мученик, емоційний терорист, темний красень, якого ніхто не здатен зрозуміти (зокрема і він сам), пристрасний коханець, не менш пристрасний зрадник, розпусник – ідеться не так про тілесні втіхи, як про душевні муки.
Ми звемо такого «байронічним героєм». Якби літературний розклад перших десятиліть XIX століття був би трошечки інакшим, ми б його звали «константиновим героєм». А склалося так: француз Константин написав короткий роман «Адольф», одну з найкращих книжок про схиблену свідомість закоханого (в себе) чоловіка. І цю книжку мало хто пам’ятає нині. Пощастило із поганою репутацією героям Байрона».
4
Безглузде вимагає серйозного ставлення
Це, ймовірно, головне послання «Аліси в Країні Див», адже сам дотепник Льюїс Керрол, пишучи свою казку, застосовував раціональний підхід: «Це зветься reductio ad absurdum: один із методів доказу за Евклідом, коли гіпотеза доводиться через свою логічну протилежність. І якщо весь час іти, то неодмінно кудись прийдеш, правда ж?».
5
Інколи правда несказанна
«Бойня номер 5, або Хрестовий похід дітей» Курта Воннегута, на думку Улюри, можливо, і не найкраща книжка про війну, але точно найчесніша. І такий ефект – заслуга останнього речення: «Репліка, яка закінчує роман, позбавлена змісту і майже позбавлена сенсу. Хіба що розповідач тієї миті нарешті визнає: “Вибач, любий читачу, але я не знаю, як розповісти про війну людською мовою”.
І цієї миті любим читачам несила не повірити. Про війну не можна писати красиво і просто, бо ця красота-простота спокушає на наступні війни. А як тоді писати? Poo-tee-weet».
«365» – книжка, яку, мабуть, не візьмеш читати у метро в годину пік. Вона важенька, дарма що історії в ній компактні. Тож і розмір, і либонь заголовок (бо ж надто декларативний як для публічних місць) спонукають не тягати її з собою абиде, а усамітнитися з нею, залягти на затишне дно і визнати: життя не вистачить, щоб прочитати усе найкраще, що створила людська уява. Але не зайвим буде принаймні усвідомити, від чого відмовляєшся.
Художня література – найкращий спосіб пізнати себе, це – подорож, вважає один з найкращих фінських літераторів сучасності Юркі Вайнонен.
Критики називають його скандинавським Кафкою, адже його твори, сповнені абсурдного і сюрреалістичного, лякають і захоплюють водночас.
Читайте інтерв’ю з Юркі Вайноненом, яке він дав K.Fund Media на цьогорічному «Книжковому Арсеналі» 2018, де презентував український переклад своєї книги «Німий бог».
