Дослідники з Катанійського університету в Італії з’ясували, що справді успішні люди стають такими виключно завдяки везінню. Успіх абсолютно не залежить ані від таланту, ані від рівня інтелекту людини.
Багаті платять, а бідні плачуть
Італійці прийшли до такого висновку завдяки комп’ютерному моделюванню створення багатства. З його допомогою можна максимізувати віддачу від багатьох видів інвестицій.
Розподіл багатства серед людей відбувається відповідно до пропорції 80:20, де 80% багатства в світі належить 20% людей.
Чому так відбувається
Розподіл багатства серед людей є одним з найсуперечливіших через питання про справедливість і чесноти. Чому так мало людей по-справжньому багаті, в той час як інші бідні?
Зазвичай відповідь полягає в тому, що ми живемо в суспільстві, у якому люди отримують винагороду за свій талант, інтелект, зусилля тощо.
Але, в той час як розподіл багатства слідує закону влади, розподіл людських навичок йому не підлягає. Наприклад, інтелект, який вимірюється за допомогою тестів IQ: середній IQ дорівнює 100, але ні в кого немає рівня IQ 1000 або навіть 10000.
Так само і з зусиллями, котрі вимірюються годинами роботи
Деякі люди працюють більше ніж вісім годин, а деякі працюють менше, але ніхто ж не працює в мільярд разів більше годин, ніж будь-хто інший. Це фізично неможливо.
Але коли справа доходить до винагороди за цю роботу, деякі люди в мільярди разів багатші за інших.
Які ж чинники визначають, як люди стають успішними?
Щаслива випадковість
Дослідники з Катанійського університету створили комп’ютерну модель людського таланту і те, як люди послуговуються ним для досягнення нових можливостей в житті. Модель дозволила вивчити роль шансу в цьому процесі.
Модель складається з N людей, де кожен має відповідний рівень таланту (вміння, інтелекту, здібностей). Цей талант зазвичай розподіляється навколо певного середнього рівня з певним стандартним відхиленням: деякі люди талановитіші, ніжсередньостатистичні, а деякі – менш талановиті.
Комп’ютерна модель спостерігає за тим, як кожна віртуальна людина прискорено проживає 40 років. За цей час в житті людей трапляються вдалі події, якими вони можуть скористатися, щоб поліпшити своє фінансове становище.
Також з ними трапляються невдачі, які зменшують їх багатство. Ці події відбуваються випадковим чином. Потім дослідники підбили підсумки. Розподіл багатств в імітації відбувається точно так само, як в реальних суспільствах і відповідає стандарту 80:20.
«При цьому максимальний успіх ніколи не збігається з максимальним талантом», – стверджує один з дослідників Алессандро Плучіно.
Симуляцію повторили безліч разів, але результат виявився незмінним
Але якщо перекіс на користь 20% людей спричиняє не талант, то що? Згідно з висновками дослідників – вся справа в удачі.
«Моделювання показує те, що найуспішніші агенти практично ніколи не є найталановитішими. Модель показує важливість, що є часто недооціненою, щасливих подій у визначенні кінцевого рівня індивідуального успіху», – повідомляється в результатах дослідження.
Виявилося, що у найуспішніших людей з симуляції за ці 40 років було найменше невдалих і більше щасливих подій.
Це тема про баланс відповідальності за своє життя і прийняття своєї не всесильності. Правда завжди десь посередині.
У соціальній психології є термін «локус контролю» – це поняття, що характеризує властивість особистості приписувати свої успіхи або невдачі тільки внутрішнім (це все через мене), або тільки зовнішнім (це все через інших) факторам.
Якщо людина хитнеться в полюс тотального зовнішнього локусу контролю – вона може перекладати відповідальність за те, як вона облаштовує своє життя на інших і з успіхом та сама історія. «Якщо мені пощастить – мені все дадуть: гроші, любов, здоров’я… і мені тоді не треба рости, розвиватися, вчиться, працювати, ризикувати самому відкриватися в стосунках».
А коли «удача» такій людині бажаного не приносить – вона страждає, журиться і звинувачує все навколо. Якщо я не я відповідаю за зміни у своєму житті, то значить я нічого не можу змінити… я приречений. Я в пастці. І людина тоді не може побачити, що вона сама створює собі цю пастку через страх взяти відповідальність за своє життя.
І є інший полюс. Коли людина не визнає, що вона не всесильна. Вона грає сама з собою у всемогутність. Тільки я відповідаю за все… І ЗА ВСІХ. І на тому полюсі людина також часто відчуває тривогу, втому і провину.
Відповідальність і свобода – це дві сторони однієї медалі. Якщо я визнаю свою відповідальність за своє життя – значить я автоматично отримую свободу щось в ньому змінювати і взагалі будувати його, як хочу.
Я згодна зі словами екс-президента США Томаса Джефферсона «Я твердо вірю в успіх. І я помітив: чим більше я працюю, тим успішніше».
Є невелика психологічна поведінкова поправка – якщо людина, наприклад, йде на співбесіду і вірить, що їй пощастить, вона більш відкрита, менше хвилюється і менше робить дурниць, виглядає впевненіше і приємніше – і має більше шансів отримати роботу. Але це працює не завжди, хоча як фактор цілком може вплинути і на співбесіду, і на отримання нової посади, наприклад. Якщо віра в удачу знижує тривожність, зменшує нервозність – це корисно і самій людині, і її оточенню. Але бездумна віра у міфічну удачу, яка все принесе на блюдечку – це блеф, який ні до чого доброго не приведе.
