«Пригоди юного натураліста»: спогади з автобіографії Девіда Аттенборо

319
Shutterstock
Які несподіванки можуть трапитися у прямому ефірі та як рідкісна пташка допомогла створити популярне телешоу BBC про дику природу
Пригоди юного натураліста

«Я б лише хотів, щоб світ був удвічі більшим і половина цього світу була б ще ніким не досліджена», – казав один із найвпізнаваніших телеведучих в історії BBC, чиє ім’я у багатьох асоціюється з пригодами та невгамовною цікавістю до всього, що дихає і рухається. Його програми про довкілля та поведінку тварин стали класикою жанру. За понад 60 років у професії сер Девід Аттенборо здобув собі репутацію національного надбання (хоч йому таке визначення й не до вподоби). На його честь вчені назвали 15 раніше невідомих науці видів, серед яких ящірка Sitana attenboroughii та жук-довгоносик Trigonopterus attenboroughi.

Після появи серіалу «Блакитна планета», де він розповідає не лише про багатства, а й про проблеми океану, одна з найбільших мереж супермаркетів у Великій Британії Iceland заявила, що до кінця 2023 року відмовиться від пластикового пакування.


Серу Аттенборо 92, але він все ще сповнений сил і відданий своїй роботі. Нещодавно у видавництві Two Roads вийшла оновлена версія його автобіографії «Пригоди юного натураліста» (Adventures of a Young Naturalist). Книжка стала бестселером Sunday Times.

K.Fund Media підготував адаптований переклад кількох уривків, в яких йдеться про спроби видатного природолюба створити свою першу передачу.

У прямому ефірі

Коли я починав, на британському телебаченні вже були програми про тварин. Їх вів директор Лондонського зоопарку Джордж Кенсдейл. Тиждень за тижнем він один за одним перевозив їх із Ріджентс-парку до Александра-палас й ставив на вкритий килимком стіл, де вони сиділи, мружачись од різкого освітлення, поки містер Кенсдейл розповідав глядачам про будову їхнього тіла та їхні витівки.

Джордж Кенсдейл
Джордж Кенсдейл. ichef.bbci.co.uk

Він був досвідченим натуралістом і чудово знав, як переконати тварину зробити те, що йому потрібно. Але в прямому ефірі (до програм у записі були ще десятиліття) часто траплялися несподіванки.

Тварини могли справити нужду на килимок або ж на самого містера Кенсдейла. Інколи вони тікали, тож працівникам зоопарку доводилося чатувати поблизу на випадок, якщо доведеться розпочати оперативний розшук. Якось маленька африканська білка зіскочила зі стола, накинулася на мікрофон, від чого виник страшенний гул, а потім, пробігши стрімголов через усю студію, чкурнула у вентиляційну систему. Вона жила там доволі довго, час від часу зненацька з’являючись під час інших епізодів, які знімали у студії.

Кілька разів їй навіть вдалося вкусити містера Кенсдейла

У 1953 році бельгійський дослідник Арман Дені разом зі своєю гламурною дружиною — британкою Міхаелою представили у Лондоні свою документальну стрічку «Під Сахарою», яку зняли у Кенії. Фрагменти матеріалу, що не ввійшли у фільм, використали для створення 30-хвилинної телепрограми. В ній були слони, леви, жирафи та інші великі тварини східних африканських рівнин в усій своїй красі, що неабияк сподобалося глядачам.

Арман та Міхаела Дені
Арман та Міхаела Дені. wikimedia.org

Мені, 26-річному продюсеру-новачку, здавалося, що кожен з цих форматів мав як свої переваги, так і недоліки.

Шоу містера Кенсдейла захоплювало, тому що ніхто ніколи не знав, чого очікувати від його гостей, але оскільки вони були не у своєму природному середовищі, то мали доволі дивний вигляд. А тварини Дені навпаки, почувалися комфортно у звичних для себе умовах, але його матеріалу бракувало непередбачуваності, що додавала би перцю. Я собі подумав, що можна скомбінувати найкраще, що є в цих програмах.

10 років «Пошуків зоопарку»

Мій план був простим: BBC треба було вирушити в експедицію, щоб зібрати тварин для Лондонського зоопарку. Я був би режисером, а працівник столичного звіринця Джек Лестер – ведучим, який показував би знайдених і спійманих нами тварин. Відеоряд мав завершуватися кадром, де він тримає істоту у руках. Потім цей кадр мав би плавно перейти в аналогічний з тією  самою істотою, але цього разу у студії, де Джек у кенсдейлівській манері описував би її особливості. І якби тварина вирішила втекти, як було у випадку з білкою, не страшно – можна було б поставити у цей момент кадри тих місць, звідки ми її привезли.

Переконавши своїм ентузіазмом керівництво BBC та Лондонського зоопарку в перспективності такої ідеї, напарники вирішили податися до Сьєрра-Леоне у Західній Африці.

Я був упевнений, що для успіху програми потрібна була якась ціль – якась рідкісна істота, тварина настільки незвична та приголомшлива, майже міфічна, передчуття зустрічі з якою до останнього тримало б у напрузі глядачів. Ми б і назвали наш серіал «У пошуках [цього]», але чого? Істотою, яка найкраще відповідала цим характеристикам, за словами Джека, був птах Picathartes gymnocephalus.

Девід Аттенборо та білошия голомоза ворона. bbci.co.uk

Але я подумав, що істота з такою назвою навряд могла б викликати бурхливий інтерес британської публіки. Може, у цього птаха є інше, більш романтичне ім’я? «Справді, є таке! – одразу відповів Джек. – Білошия голомоза ворона». Звучить не набагато краще. Утім, ми вирішили, що саме цей птах має стати заключним етапом місії. А шоу хай вже просто зветься «Пошуки зоопарку» (Zoo Quest).

Дебютний епізод «Пошуків зоопарку» вийшов на екрани у грудні 1954 року. Передача мала приголомшливий успіх. Знімальна група BBC зробила перші в історії знімки Picathartes gymnocephalus. Джек показав птаха у студії, але за кілька днів зліг із хворобою й надалі не зміг брати участь у зйомках. Аттенборо змушений був узяти на себе роль ведучого. «Пошуки зоопарку» виходили упродовж наступних 10 років і були найпопулярнішою програмою про дику природу на британському телебаченні.

Поділитися: