Просто про складне у книзі «Гола економіка» Чарлза Вілана

166
Shutterstock
Про важливі показники економічного стану країн

Економіку багато хто вважає нудною та надто складною наукою. Загалом не сперечаючись із цим, американський професор, викладач економіки та кореспондент журналу «The Economist» Чарльз Вілан все ж вважає, що про економічні кризи, глобалізацію, грошово-кредитну політику, ВВП та інші економічні поняття і явища можна розповісти доступною мовою, без сухих термінів, незбагнених діаграм та складних визначень.

Саме це він і зробив у своїй книзі «Гола економіка. Викриття нудної науки» (Naked Economics: Undressing the Dismal Science, 2002), український переклад якої незабаром вийде у видавництві «Клуб сімейного дозвілля». Ця захоплива й дотепна книга увійшла до списку 100 найкращих бізнес-книжок усіх часів.


K.Fund Media публікує уривок з книги, в якому автор коротко і зрозуміло пояснює суть деяких життєво важливих показників, які поряд з ВВП відображають стан будь-якої економіки на нашій планеті.

Безробіття

Моя матуся не працює, однак вона не безробітна. Як це може бути? Це не якийсь дивний логічний виверт. Рівень безробіття визначається як частка працівників, які хочуть працювати, але не можуть знайти роботи. (Моя мама на пенсії й не має охоти працювати.) Рівень безробіття в Америці впав нижче 4% на піку буму розвитку в 1990-х роках, а після того зріс вище 10%. І навіть це може недооцінити кількість людей без роботи. Коли безробітні американці перестають шукати роботу, вони більше не вважаються безробітними, стаючи натомість «працівниками у відчаї».
Кожний, кого непокоїть безробіття, має також дбати про економічний розвиток.

Безробітним вважают того, хто активно шукає роботу
Безробітним вважают того, хто активно шукає роботу. Shutterstock

Загальний емпіричний метод на основі досліджень Артура Оукена, відомий як закон Оукена, полягає в тому, що зростання ВВП на 3% за рік залишить безробіття на тому ж рівні.

Швидший чи повільніший розвиток збільшуватиме або зменшуватиме, відповідно, рівень безробіття на піввідсотка на кожний відсоток зростання ВВП. Таким чином, зростання ВВП на 4% знизить безробіття на піввідсотка, а зростання лише на 2% підніме цей рівень на півпункта. Ця залежність не є залізним законом, радше вона описує взаємозалежність в Америці між зростанням ВВП і безробіттям протягом п’ятдесяти років, яким присвячено дослідження містера Оукена – з 1930-го до 1980-го.

Парадокси капіталізму: 5 книг, які не стали супербестселерами – і дарма

Бідність

Навіть у найкращі часи поїздка повз проекти будівництва житла в Чикаго прямо свідчитиме про те, що не всіх запросили на свято. Однак скільки американців належать до бідних? І взагалі, що означає «бідний»? У 1960-х роках американський уряд визначив межу бідності як (дещо довільне) визначення розмірів доходу, потрібного для задоволення базових потреб. Із поправкою на інфляцію рівень бідності залишається як статистична межа для визначення, хто в Америці бідний, а хто ні.

Рівень бідності – важливий показник економічного стану країни
Рівень бідності – важливий показник економічного стану країни. Shutterstock

Наприклад, нині межа бідності для дорослого одинака становить 10 830 доларів, а для сім’ї із двох дорослих і двох дітей – 22 050 доларів.

Рівень бідності – це просто частка американців, чиї доходи нижчі за межу бідності. Приблизно 13% американців є бідними, що не краще, ніж було в 1970-х роках. Показник бідності постійно зростав протягом 1980-х, а потім знижувався в 1990-х. Загальний рівень бідності маскує деякі цифри, що в іншому разі опинилися б на перших шпальтах: приблизно одна дитина з п’яти в Америці належить до бідних, як і майже 35% чорношкірих дітей. Єдиний наш гучний успіх – зменшення бідних серед старшого покоління з 30% у 1960-х до менш ніж 10%, здебільшого завдяки системі соціального забезпечення.

Нерівність доходів

Нас турбує не лише розмір пирога, але й те, як його нарізають. Економісти мають інструмент, що зводить нерівність доходів до однієї цифри – індексу Джині*. У такій системі координат результат нуль відповідає повній рівності – стану, коли кожний працівник отримує точно однаково. На іншому кінці результат сто показує повну нерівність – стан, коли весь дохід отримує один індивід.

Країни світу можна вишикувати в цьому континуумі.

2007 року Сполучені Штати мали коефіцієнт Джині 45 порівняно з 28 для Франції, 23 для Швеції й 57 для Бразилії. За цим вимірюванням, нерівність у Сполучених Штатах поступово зростала за останні кілька десятиліть. Коефіцієнт Джині у США становив 36,5 1980 року і 37,9 – 1950-го.

Розмір системи управління

Якщо ми збираємося скаржитися на «великий уряд», нам треба принаймні знати, наскільки великий цей уряд. Однією з простих одиниць вимірювання розмірів системи управління є відношення усіх витрат на управління (місцеве, регіональне й федеральне) до ВВП. Витрати на управління в Америці історично склалися на рівні близько 30% ВВП, що досить мало, за стандартами розвиненого світу.

Витрати на управління в Америці одні з найменших серед розвинених країн
Витрати на управління в Америці одні з найменших серед розвинених країн. Shutterstock

Зараз вони поступово зростають – і тому, що стимули збільшують витрати на управління (чисельник), і тому, що рівень ВВП знизився (знаменник). Витрати на управління в Британії – близько 40% від ВВП. У Японії – понад 45%, Франції й Швеції – понад 50%. З іншого боку, Сполучені Штати – єдина розвинена країна, у якій уряд не платить за всі медичні послуги. Наш уряд менший, але й ми отримуємо від нього менше.

Дефіцит/профіцит бюджету

Це поняття досить просте: дефіцит бюджету наявний, коли уряд витрачає більше, ніж отримує надходжень, а профіцит – навпаки. Цікавіше інше питання: ці обидві ситуації – це добре чи погано? На відміну від рахівників, економісти не прихильники збалансованих бюджетів. Радше рецепт зводиться до того, що уряд має досягати помірного профіциту в хороші часи й помірного дефіциту – в погані. Бюджет повинен балансуватися лише у довготривалій перспективі. І ось чому.

Якщо економіка сповзає в рецесію, тоді податкові надходження знижуються, а витрати на такі програми, як страхування із безробіття, зростають. Це, ймовірно, приведе до дефіциту, а також допоможе одужанню економіки. Збільшення податків або зменшення витрат під час рецесії лише погіршить її.

Наполягання Герберта Гувера на збалансуванні бюджету перед лицем Великої Депресії вважається однією з найбільших фіскальних дурниць усіх часів. У добрі часи справедливим є протилежне: податкові надходження зростатимуть, а деякі витрати зменшуватимуться, що приведе до профіциту, що ми й бачили наприкінці 1990-х. (Ми також бачили, наскільки швидко він зникає, коли економіка погіршується.) У будь-якому разі нема нічого поганого в помірному дефіциті й профіциті, поки вони збігаються з бізнес-циклом.

Збільшення податків або зменшення витрат під час рецесії лише погіршить її
Збільшення податків або зменшення витрат під час рецесії лише погіршить її

Однак дозвольте додати два застереження. По-перше, якщо уряд доходить до дефіциту, тоді змінюються умови позичання грошей. У випадку Сполучених Штатів ми випускаємо облігації Скарбниці. Національний борг – це накопичення дефіцитів. Починаючи десь з 2001 року, Сполучені Штати послідовно витрачали більше, ніж надходило. Це накопичується. Національний борг США поступово зріс із 33% ВВП 2001 року до очікуваних 68% – 2019-го.

Коли борг стає надто великим, інвестори можуть почати роздумувати над перспективою позичання уряду додаткових грошей.

По-друге, у світі обсяги капіталів обмежені: що більше уряд позичає, то менше лишається іншим. Великий дефіцит бюджету може «витіснити» приватні інвестиції при збільшенні реальної відсоткової ставки. Коли великий дефіцит бюджету США почав танути (тимчасово) протягом 1990-х років, одним із глибоко вигідних наслідків було зниження довготермінової реальної відсоткової ставки, що здешевлювало для нас усіх позичання.

* Аби вивести індекс Джині, особисті доходи громадян відкладаються по осі послідовно в порядку зростання. Графік, крива Лоренца, відображає частку сукупного доходу відносно сукупної частки населення. Повна рівність відбивалася б прямою з нахилом 45°. Коефіцієнт Джині – відношення площі між діагоналлю й кривою Лоренца до загальної площі під діагоналлю. (Прим. авт.)

Поділитися: