Пронто: італійський секрет міцного здоров’я і довголіття

105
Shutterstock
Як зв’язки впливають на наш добробут і що таке четверта «чі» до кави

Засноване наприкінці ХIХ століття містечко Розето, що в американському штаті Пенсильванія, тривалий час було загадкою для медиків. Його населення – трохи менш, ніж дві тисячі іммігрантів переважно італійського походження – вирізнялося неабиякою живучістю. Це зацікавило лікарів.

У 1950-х роках сюди приїхали дослідники під керівництвом доктора Стюарта Волфа. Результати їхньої перевірки були приголомшливими: жоден розетонець віком до 55 років не помер від серцевого нападу. А рівень смертності серед чоловіків за 65 був майже вдвічі менший за загальнонаціональний. Тяжкими хворобами в Розето теж хворіли на 30–35% рідше. Тут не траплялося самогубств, не було проблем з алкоголізмом чи наркозалежністю, злочини скоювали украй рідко. Люди помирали від старості. Ось і все.

Волф припустив, що справа у дієті, особливостях навколишнього середовища, генетиці чи яких-небудь руханках. Але ні. Спосіб життя мешканців Розето нічим таким не вирізнявся. Більшість тут були простими роботягами, що працювали на кар’єрах. Курили без міри. Готували свою їжу на смальці, а не на оливковій олії, як їхні предки з Апеннінського півострова.

Суспільний устрій Розето захищав жителів від стресу. Shutterstock

Дослідники були спантеличені, але поступово, простуючи вузькими вуличками містечка, наповненого манливими ароматами щойно зготованих страв, почали дещо усвідомлювати: таємниця крилася в самому Розето як спільноті.

У більшості будинків жили по три покоління. Вони багато спілкувалися, постійно навідувалися одне до одного й вечеряли разом на свіжому повітрі, звідусіль лунала їхня рідна італійська – емоційна й бадьорлива, як контрастний душ. 80% були активними членами громади і щотижня зустрічалися на службі у церкві. Містечко було егалітарним: заможні замість хизуватися здобутками допомогали тим, кому не пощастило, впоратися з їхніми невдачами.

До старших ставилися з глибокою повагою

Зберігаючи традиції гірського італійського селища, пенсильванські розетонці створили унікальний локальний суспільний устрій, який захищала їх від головної напасті сучасного світу – стресу.

Про досвід Розето пише у своїй книзі «Неординарні: історії успіху» (Outliers: The Story of Success) Малколм Гладуелл. Її український переклад вийшов у 2016 році у видавництві «Клуб сімейного дозвілля».

«Біологи часто наголошують на «екології» організму: найвищий дуб у лісі є таким не лише через те, що він виріс із найміцнішого жолудя, а й тому, що інші дерева не затуляли йому сонця, ґрунт насичений та родючий, зайці не обгризали його кору, коли він ще був молодим, і дроворуби не дісталися його й не зрубали, поки він набирався сили. Усім відомо, що успішні люди зростають з міцного насіння. А чи відомо всім про сонячне світло, що їх зігрівало, про ґрунт, який давав силу корінню, про зайців та дроворубів, котрих їм пощастило оминути? Ця книжка не про високі дерева. Насправді вона про ліси…»

styler.rbc.ua

Ми звикли думати, що секрет довголіття – у тому, ким ми є, тобто у наших генах, пише Гладуелл, мовляв, все залежить від нашого вибору – що їсти, наскільки часто робити вправи та ходити на перевірку до лікаря.

Але майже ніхто, зауважує він, не думає про здоров’я як місце.

А дарма. Адже наші зв’язки вирішальним чином впливають на наше життя. Згідно з теорією соціолога і професора Стендфордського університету Марка Грановеттера, яку Гладуелл популяризував у книзі «Поворотний момент», гарно розвинені слабкі зв’язки (приятелі, знайомі, знайомі знайомих) можуть допомогти з пошуком роботи та просуванням по кар’єрній драбині. Але тривалі міцні зв’язки критично важливі для нашого здоров’я – не меншою мірою, ніж нормальний сон, збалансована дієта та відсутність шкідливих звичок.

Тривалі міцні зв’язки критично важливі для нашого здоров’я

У 2010-му щотижневик PLOS Medicine опублікував дослідження, яке продемонструвало, наскільки. Вчені проаналізували дані близько 309 тисяч людей і виявили, що відсутність міцних зв’язків вдвічі збільшує ризик передчасної смерті.

Цей ризик, за їхніми висновками, можна порівняти з курінням 15 цигарок на день. Він є серйознішою проблемою, ніж ожиріння та малорухливість. Настільки серйозною для нашого психічного стану, що це спонукало уряд Великої Британії створити Міністерство самотності. У Японії соціальна ізоляція перетворилася на справжню пошесть: щонайменше десята частина усієї молоді країни – відлюдники. Їх називають хікікоморі – «той, хто замкнувся». Цим людям важко дається спілкування. Деякі з них залишаються на самоті роками.

Приклад Розето вчить, що для підтримання міцних зв’язків потрібно регулярно перетинатися і взаємодіяти.

Для підтримання зв’язків потрібно взаємодіяти. Shutterstock

Про це свідчить і дослідження, проведене ще у 1950 році серед колишніх ветеранів Другої світової війни, які стали студентами Массачусетського технологічного інституту й поселилися у двоповерховому гуртожитку.

Воно виявило, що люди були більш схильні дружити з сусідами по своєму поверху. А ті, хто жив на першому біля поштових скриньок і сходів, були найпопулярнішими серед усіх, адже постійно перетиналися з іншими.

Звісно, за майже сімдесят років наша комунікація зазнала суттєвих змін і з огляду на її вагому віртуальну складову подібне до описаного вище спостереження варто було б повторити. Але навіть не читаючи досліджень, ми й самі знаємо на інтуїтивному рівні: люди, що мають хороші стосунки з тими, хто їх оточує, значно щасливіші.

Сьогодні Розето вже не те, що раніше. 

Його самобутність піддалася американізації з притаманними їй індивідуалізмом та споживацтвом. (Навіщо грати у томболу з кузенами, коли можна подивитися у себе в кімнаті гостросюжетний серіал? Навіщо ремонтувати з дідом його старе авто, коли можна придбати нове?) Кожен сам по собі, кожен кудись поспішає. Відчуття спорідненості між пенсильванськими розетонцями зникло. Тепер тут – усупереч італійським канонам – замовляють у кав’ярнях каву «з собою», щоб випити на ходу або пізніше. На балачки нема часу.

Поділитися: