Податки у великому місті: кому я винен – всім прощаю

Податки у великому місті
Як відсутність податкової культури не пускає нас до Європи

Чи помічали ви, гуляючи чистими вулицями невеликого європейського міста, що до цієї бездоганної чистоти майже миттєво звикаєш? І вже наступного дня засуджуєш тих, хто кинув недопалок на тротуар, попри те, що ще буквально минулого тижня в своєму рідному місті смітив і совість не гризла. Це відбувається тому, що ми одразу відчуваємо, що, якщо чисто й гарно – це нормально.

Жити в чистому й затишному просторі – задоволення. Це рівень норми

Ще ми захоплюємося правовою позицією громадян розвинених країн, які впевнено відчиняють двері в податкову інспекцію та гордо заявляють чиновникам, що ті існують на їхні податки. Боязкий писк українського підприємця про те, що він, здається, годує армію чиновників, викликає в останніх зневажливу посмішку або відвертий гнів. А все тому, що на їхнє глибоке переконання, якщо навіть ти й платиш «всі податки», то однаково приховав від держави втричі більше й ти є дрібним шахраєм.

Зараз в Україні проводиться політика, спрямована на формування у нас із вами так званої податкової культури. Щоб як у громадян на Заході, податки платили з гордістю та багато.

Спіймати й покарати – такий механізм впровадження податкової культури. Але вона все ніяк не закріпляється. І це глухий кут. Щоб перебудувати світогляд українського бізнесу, необхідний вплив як внутрішніх, так і зовнішніх факторів. І, згідно з моїми скромними підрахунками, в часових рамках цей процес триватиме не менше десятиліття.

Однаково розкрадатимуть

«Я не платитиму податки, поки мені не покажуть все до копійки, куди вони йдуть» – я часто чую такий аргумент від тих, хто і так нічого не платить.

Слушне зауваження, до речі. З кожним новим корупційним скандалом чи розкриттям чергових офшорних схем чиновників ентузіазму наповнювати скарбницю країни в бізнесу меншає. І це порочне коло.

Пошук компромісів

За яку суму ви вирішуєте проблеми з податковою?

Багато підприємців відверто раді можливості корупційного вирішення неприємної проблеми з податковою перевіркою. Зручно, коли є розцінки, чи не так? Я називаю це грою в «Поле чудес». Перевіряючий бере «приз» і ми не відкриваємо чорний ящик, тобто не дивимося бухгалтерську документацію. Тому що повна документальна перевірка неодмінно призведе до санкцій.

Але податкова культура – це ще й готовність відстоювати свої законні права як платника податків

Проте більшість прагне «не псувати стосунки» з податковою інспекцією. Особливо в маленьких містах, де всі одне одного знають, і принципова позиція деяких платників податків не знаходить розуміння: «Ти що, хочеш, щоб твій бізнес взагалі закрили?».

І другий аспект цієї проблеми полягає в тому, що перевіряючий не приходить переконатися в правильності податкового обліку фірми. Результативність перевірки – обов’язкова складова роботи ревізорів, які до вас прийшли. Перевірка дорівнює штрафу. Очевидці перевірок госпрозрахункових підприємств в СРСР розповідають, що навіть тоді за довідку про відсутність порушень потрібно було платити, так що практика ця дуже давня. І результат перевірки буде точно не на користь платника податків. Ніхто не поверне переплачені податки, тут діє правило «кому я винен – всім прощаю». Виходить, що податковий контроль – це не лише стрес і приниження, але й гарантована втрата грошей. Так що про податкову культуру в цьому випадку розмова просто недоречна.

Система, що регулюється сама

Жарт про те, що строгість закону в нас компенсується необов’язковістю його виконання, зовсім і не жарт. Український податковий закон недосконалий, адміністрування податків і зборів ускладнено та забюрократизовано. Громадяни, які ігнорують вимоги декларування прибутків та сплати податків, роблять це, щоб вижити й забезпечити максимально доступну якість життя своїм близьким, обходячи круговерть внесення податків та повернення у вигляді компенсацій і громадських благ. І вимога сплатити податки викликає гнів як реакцію у відповідь. Тому що держава нічого не дає натомість: ні якісного соціального забезпечення, ні достойної пенсії, ні суттєвої підтримки при втраті працездатності, ні навіть достойної допомоги при народженні дитини. «Так що нехай за мене наповнить бюджет хтось інший, хтось заможніший. А ще краще, нехай в нашій країні знайдуть нафту. І стане як в Еміратах, податки не знадобляться» – відповідаємо ми собі.

Ось і гальмується податкове «окультурення» громадян. Як відомо, своя сорочка ближча до тіла.

Поділитися: