Одиниці виміру: як українські книговидавці можуть формувати новий світогляд

українські книговидавці
Директор видавництва Yakaboo Publishing Оксана Форостина – про книжки та ідейні ієрархії

Виявляється, інтернет-аудиторія любить історії видавців і про видавців. Зрештою, не дарма ж їх так багато, і журналісти й надалі розпитують «про внутрішню кухню». Людей сьогодні більше цікавить, як створюють книжки, ніж як прокладають каналізацію, хоча, якщо чесно, я вважаю останню не менш важливою передумовою цивілізованості.

І я не впевнена, що ми маємо більше підстав скаржитися на життя, ніж представники інших індустрій. Ми так само потерпаємо від браку кваліфікованих людей, зарегульованості, низької купівельної спроможності більшості населення, дороговизни грошей, як і більшість інших бізнесів.

Ми працюємо у великій країні з маленьким ринком, це не найприбутковіша справа і не найпростіша. Ми точно не герої. Але нас слухають

Я вважаю порівняно велику увагу, яку отримує наша індустрія, інтуїтивним розумінням того, що у світі, де люди готові впевнено переповідати маячню, що «прочитали в інтернеті» чи побачили по телевізору, книговидавництво досі забезпечує хоч якусь меритократію ідей.

Це не означає, що не друкують поганих романів, жахливу поезію чи «дослідження» (про світову закулісу або змову великих корпорацій з інопланетянами). Але сама форма книжки ніби підсвічує і цінність, і дурість у кожному конкретному випадку. Книжка на дражливу тему може викликати протести, попри те, що в інтернеті безкоштовно доступні терабайти інформації різного ступеню дражливості. Видання книжки є жестом, який створює певну ідейну ієрархію.

Ми живемо у світі, де осмислення змін не встигає за змінами, закони (і навіть розуміння, якими ці закони мають бути) – за можливостями, освіта – за потребами ринку праці, здобуті знання і навички – за амбіціями. На фоні проблем інтелектуальної нерівності, які на нас чекають у майбутньому, теперішні проблеми економічної нерівності виглядатимуть, як прогулянка у парку.

Вже сьогодні в Україні є певний вузький прошарок людей, який живе «у внутрішній Каліфорнії». Більшість із них не є нашою аудиторією з банальної причини: увесь найновіший і найцікавіший нон-фікшн, що з’являється у світі, вони читають в оригіналі, тобто англійською (перепрошую, якщо когось розчарувала, але в сфері науки і бізнесу позиції англійської мови непохитні).

Унікальність нашого часу в тому, що ми – здається, вперше в історії – маємо шанс долати інформаційний розрив між умовною «Каліфорнією» та Україною. Поки що день у день не потрапляємо, але це непорівняно швидше, ніж було раніше. Наприклад, наприкінці травня у США вийшла книжка Адама Лашинскі про історію компанії Uber «Дика гонка», трошки раніше, але теж навесні цього року – «Викрадачі вогню» Стівена Котлера та Джеймі Уіла, а вже у вересні вони доступні в українському перекладі. Повторююсь, це поки неідеальний результат, але три місяці – це таки краще, ніж кілька років.

Можливість за кілька секунд отримати рукопис книжки, яка готується до друку в США, на іншому боці планети, є необхідною, але недостатньою умовою подолання розриву. Можливо, комусь не сподобається нагадування про розрив: одразу зроблю застереження, що ми справді можемо навчити інші суспільства змінюватися і похвалитися багатьма соціальними інноваціями.

Навіть так: з багатьох точок огляду Україна зараз є найцікавішим місцем у світі, проте в багатьох інших сферах ми відстаємо, особливо за межами кількох великих міст

Проте справжнім мірилом, наскільки ми встигаємо за новими знаннями та ідеями, є те, наскільки швидко їх починають обговорювати в українських барах, на дружніх вечерях та біля офісних кулерів. Тисячі таких балачок по всій країні – це й є успіх книговидавців. Щонайменше – книговидавців.

Поділитися: