На помилках вчаться. Так кажуть майже всі, але не поспішають відкрито говорити про те, як самі серйозно десь напартачили, зазнали поразки чи не виправдали сподівань. Згідно з даними звіту американської організації Girls Inc. за 2006 рік, ще з початкових класів школи дівчата вважають своїм обов’язком бути бездоганними, вправними й поступливими. Інакше кажучи, робити все «правильно». Але цей перфекціонізм і стримування від виходу за межі зони комфорту можуть зашкодити, пише американська журналістка Джессіка Бекол. До того ж вона неодноразово спостерігала, як молоді люди, з якими їй доводилося працювати, виявляли повагу і помітну симпатію до тих, хто ділився із ними не своїми сухими історіями успіху, а історіями, де були і страх, і розчарування, і сором.
Їй вдалося розпитати 25 діяльних та впливових жінок із різних сфер, чого їх навчили їхні хиби і прорахунки. Результатом стала книга «Право на помилку» (Mistakes I Made at Work, 2014), український переклад якої нещодавно презентувало видавництво «#книголав».
Авторка винесла чотири уроки на основі розповідей, які почула. Ось кілька цих історій.
1
Вчимося брати відповідальність за власні історії
Медіаінвесторка Лоурел Тоубі, яка заснувала одну з перших інтернет-платформ з розміщення новин, корисних порад та онлайн-курсів для журналістів та редакторів у США, спершу прислухалася до настанови дідуся. Той казав, що їй слід осісти в компанії, яка виховувала б і виводила у світ своїх працівників. Однак Тоубі пересвідчилася, що її бажання бути собою може не збігатися з планами керівництва. Із журналу Working Women її скоротили, і незабаром вона почала дописувати раз на місяць у Glamour. Будні фрілансера стали випробуванням на винахідливість.
Маючи значно більше вільного часу та потребу у спілкуванні, Тоубі почала влаштовувати коктейльні вечірки для представників медіа.
Маючи значно більше вільного часу та потребу у спілкуванні, Тоубі почала влаштовувати коктейльні вечірки для представників медіа. Тоді їй спала на думку ідея створити власний ресурс Mediabistro, який об’єднуватиме колег.
У 2000-му вона мобілізувала $500 тис. на його розвиток. І хоч чимало підлеглих скаржилися на її неспроможність приборкати власні емоції, Тоубі визнавала, що лише вчиться керувати, і не впадала у відчай через те, що комусь не подобалася. За сім років вона продала Mediabistro за $23 млн.
2
Вчимося ставити запитання і висувати вимоги
Деніел Офрі – доцентка кафедри медицини в Нью-Йоркському університеті, відома колумністка, авторка дослідження про те, як емоції впливають на медичну практику. Тут ключовим є розуміння, що ви і ваша неправильна дія – це дві окремі речі, переконана вона, і якщо ви припустилися помилки, проблема не у вас як особистості, а у вашому рішенні.
Немає нічого страшного й у тому, щоб звернутися до своїх колег і запитати їхньої думки
Щоб добре вправлятися зі своєю роботою, вам не потрібно бути прикладом досконалості, стверджує Офрі й визнає, що ніколи не триматиме у голові усіх медичних фактів – для цього існує інтернет – і не радить чекати цього від інших.
3
Вчимося говорити «ні»
Засновниця та редакторка блогу для жінок Jezebel Анна Голмс припускає, що одна з причин, чому той став настільки популярним, – те, що вона та її колеги висловлювали щире обурення поп-культурою. Але цього блогу не було б, якби не численні матеріали для глянцевих журналів, які їй доводилося писати.
Чимало з них, як-от стаття про спортивні рухи під час сексу, приурочена до Олімпійських ігор 2000 року, за її словами, виїдали їй душу.
У Jezebel навпаки можна було критикувати речі такого штибу. Голмс це подобалося, вона працювала дедалі завзятіше й відданіше, відмовляючи собі у відпочинку, і врешті емоційно вигоріла через перевтому і стрес. Довелося замислитися про пріоритети, серед яких була і вона сама, і її потреби. Голмс вирішила, що Jezebel багато їй дав, але настав момент прощатися зі старим і щось змінювати.
4
Вчимося життєстійкості
Джудіт Ворнер – книжковій оглядачці The Washington Post та авторці бестселерів, серед яких біографії Гілларі Клінтон, раніше бракувало впевненості в собі. Стажуючись у 1987 році в престижній програмі при The New York Times, вона образилася на критику з боку своєї керівниці, яка повідомила, що її беруть на роботу, але із застереженням, що вона слабша за інших кандидатів, тож їй доведеться працювати вдвічі більше.
Такий початок кар’єри ще й поєднувався у неї з відсутністю розуміння свого покликання
Ворнер все ще шукала себе. І коли їй запропонували перейти у Бостонське бюро, вона відмовилася, записавшись натомість на курси зі сценарної майстерності.
У 2006 році після низки виданих книжок їй надійшла пропозиція від сайту The New York Times вести колонку про своє повсякдення. Цього разу вона погодилася. Але намагаючись поєднати усі свої проекти з доглядом за дітьми, відчула знесилення. У 2009 році редакція не поновила її контракт. Для Ворнер це було ударом. Але з часом їй набридло страждати й тижнями ходити по дому у спортивних штанях. Цей період глибокої кризи спонукав її написати книжку про психічне здоров’я дітей, яка отримала три престижні нагороди. З неї розпочався новий етап в професійному житті Ворнер.
Озираючись на свою пробу пера у The New York Times, вона тепер міркує так: «Навіть якщо керівниця канцелярських працівників назвала мене «нулем без палички», для мене це прекрасна можливість, і кожен день я сприйматиму як нове джерело корисного досвіду».
Читайте також: Троє відомих рестораторів розповідають про свої провали
