І про погоду: три захопливі історії з книги «Дощ» Синтії Барнетт

317
Shutterstock
Чому зморшки на пальцях – це епохально, чому дощить м’ячами для гольфу і чому безглуздо стріляти в хмари?

Звучить як можливий початок розмови з симпатичним незнайомцем чи незнайомкою, коли надворі ллє як з відра? Забирайте. Це з найкращої книги 2015 року за версією NPR’s Science Friday, The Boston Globe та Kirkus Reviews. Вона має назву «Дощ: у природі та культурі» (Rain: A Natural and Cultural History). Її авторка американська наукова журналістка Синтія Барнетт пропонує своїм читачам по-новому подивитися на явище, яке кожному з нас видається звичним. Почнімо з простого:

«Ми уявляємо, що краплинки з неба такі ж, як і з крана, – із загостреним верхом і повним заокругленим низом, але все навпаки. Насправді вони падають із хмар у формі малесеньких парашутів через тиск повітря з-під низу».


Якби не міріади цих краплинок, нас би тут узагалі не було. Марс та Венера теж мали свої океани, але тільки Землі вдалося втримати свою воду, завдяки якій стало можливим життя. Отже, ми тут. І нам, спасибі воді, є про що поговорити.

Чому зморшки на пальцях – це епохально?

Щоб дізнатися, який вигляд мали наші найдавніші предки під час плювіалу – періоду потужних опадів, що міг тривати тисячоліття, – авторка пропонує вам прийняти ванну й уважно роздивитися, що відбуватиметься з вашими пальцями на ногах та руках.

Нейробіолог Марк Чангізі, про якого мовиться в книзі, припускає, що ці тимчасові зморшки, що з’являться на них десь за п’ять хвилин, є свідченням прадавньої адаптації приматів до виживання у дощовому лісі.

Зморшки на пальцях сприяють кращому захопленню предметів та стійкості у вологому середовищі
Зморшки на пальцях сприяють кращому захопленню предметів та стійкості у вологому середовищі. Shutterstock

Вони працюють як своєрідна дренажна система, дозволяючи воді стікати крізь крихітні жолобки.

Якщо натиснути подушечкою пальця на щось мокре, рідина вичавлюється – і шкіра щільно контактує з поверхнею. Вченому та його колегам вдалося довести, що ці зморшки сприяють кращому захопленню предметів та стійкості у вологому середовищі. Тут можна провести аналогію із протекторами на автомобільних шинах: коли слизько, рух із ними є набагато безпечнішим.

Чому дощить м’ячами для гольфу?

Дощ часто приносить із собою свіжість та прохолоду. А інколи щось таке, чого й не очікуєш. Опади формуються ще й з часточок, що потрапляють в повітря, довкола яких збирають молекули води, доки краплі не стануть досить тяжкими, щоб розпочати піке.

Дощ із жаб, ропух та риб, а також кольоровий дощ – найчастіше червоний, жовтий та чорний – найпоширеніші види дивних дощів, згадки про які збереглися, пише Барнетт. Звідки воно береться?

Імовірно, стрімкий воронкоподібний вихор пройшов повз щось, що, так би мовити, погано лежало, й викинув його деінде.

Були в історії й дивніші оказії: дощило зміями, личинками, зернами, горіхами, камінцями і подрібненим м’ясом. У книзі також йдеться про випадок у Флориді, коли з неба почали падати м’ячики для гольфу – мабуть, смерч побував на полі.

Либонь, не такий вже й дивний той англійський зворот raining cats and dogs.

З мультфільму «Мінлива хмарність, часом фрикадельки»
З мультфільму «Мінлива хмарність, часом фрикадельки» giphy

До речі, французи про зливу кажуть il pleut des cordes – «дощить канатами», у чехів padají trakaře – «падає тачками», а в іспанців часом está lloviendo hasta maridos – «дощить навіть чоловіками»!

Чому безглуздо стріляти в хмари?

Ацтеки так боялися свого бога Тлалока, якого вважали розпорядником погоди, що приносили йому в жертву дітей. А у другій половині XVI століття, коли Європа потерпала від небачених раніше катаклізмів та неврожаїв, свого апогею досягло полювання на відьом. Дощ довго був джерелом забобонів і підштовхував людей до найрізноманітніших безумств. Цим охоче користувалися пройдисвіти.

Дощ довго був джерелом забобонів і підштовхував людей до найрізноманітніших безумств

Барнетт розповідає про «дощоробів» у США, які наприкінці ХІХ століття мандрували штатами, які найбільше потерпали від посухи, намагаючись переконати співвітчизників, що зливу можна викликати вибухами.

У 1890 році Конгрес профінансував їхнє дослідження із використанням саморобних мінометів та повітряних куль. Як і зараз, зауважує авторка, американський уряд менше прислухався до вчених, які попереджали, що нічого хорошого з цього не вийде, і більше переймався думкою «впливових непоінформованих» (запам’ятаймо цей евфемізм), зокрема власників великих загонів худоби, чий бізнес зазнавав колосальних збитків. Їм ідея сподобалася. Адже вона належала колишньому генералу Громадянської війни. Той запевняв, що артилерійський загороджувальний вогонь весь час супроводжували хмари (і дарма що бої тривали у найбільш хмарному регіоні). Повірили чоловіку, який нюхав пороху, а не субтильним енциклопедистам.

«Дощороби» почали свої випробування наприкінці літа. Протягом десяти днів вони нещадно бомбардували атмосферу з мінометів й підривали повітряні кулі. Час від часу, так вже склалося, дощило – і газети з ентузіазмом писали про успіх місії, успішно ігноруючи відсутність прямого зв’язку між обстрілами й опадами. Лише за два роки спонсори зрозуміли, що експерименти, які вони щедро фінансували, насправді були лише шоу.

Освистані «дощороби» рушили на південь, де про них ще не чули

Усі ці культи та афери, пов’язані з дощем, сприймаються сьогодні радше як жалюгідні спроби отримати владу над чимось нам непідвладним. Але Барнетт наголошує, що людство таки впливає на погоду. Кислотний дощ і засівання хмар вуглекислим газом з літаків, що викликає опади, – це лише кілька прикладів.

Змінюючи одну частину дощового циклу, ми змінюємо й іншу. І це вже натяк на серйознішу розмову…

«Зміна клімату лякає і розділяє нас настільки, що чимало людей узагалі відмовляються про неї говорити. Але про дощ ми ніяк не наговоримося. Дощ – це завжди привід».

 

Читайте також книжки Стівена Гокінґа, які змінили наше уявлення про Всесвіт

Поділитися: