Фікшн під час спеки: три важливих романи цього літа

Shutterstock
Книги про театральну помсту, гостру комунікаційну недостатність і важкий вибір між Старим та Новим світом

Маргарет Етвуд перенесла Шекспіра до тюрми, Селеста Інг пояснила, що буває, якщо батьки роблять з дітей копії себе, а Колм Тойбін розповів про дівчину, яка опинилася однією ногою в Ірландії, а іншою в Нью-Йорку.

«Відьмине поріддя», Маргарет Етвуд, 2017

Маргарет Етвуд – наймасштабніший  канадський прозаїк. Масштабнішою за неї може здатися хіба що Еліс Манро, якій в 2013-му дали Нобелівку, але в Етвуд такий набір літературних нагород, що краще не мірятися. Її нинішній роман можна назвати культурологічним трилером, ось тільки нехай ця дефініція нікого не відлякує. «Відьмине поріддя» – книга reader-friendly: ефектна, легка для читання, з напруженою інтригою, але в той же час змістовна і глибока.

Сюжет роману в основних рисах повторює сюжет шекспірівської «Бурі». На місці чарівника Просперо – режисер Фелікс Філліпс, вигнали його не з міланського герцогства, а з посади директора театрального фестивалю, подався він не на острів, а в глухе село і там у нього замість реальної Міранди вигадана – привид померлої в ранньому дитинстві. А тепер самий смак: місцем, де Просперо  має намір помститися своїм ворогам, є в’язниця.

Зеки стають акторами, у кожного з провідних персонажів «Бурі» з’являється свій романний двійник, Великого Барда трактують на фені, задумана Феліксом неймовірна авантюра готова втілиться в життя. У всьому цьому немає ні краплі містики – Етвуд принципово не виходить за рамки реалізму. Ближче до фіналу «Відьмине поріддя» з екшену про помсту перетворюється на притчу про театр, природу творчості і виправдання лицедійства. Шекспір ​​би аплодував.


«Все, чого я не сказала», Селеста Інг 2017

Селеста Інг не метр, а справжнісінький дебютант, але це не завадило її роману стати в 2014 році кращою книгою порталу Amazon і розійтися мільйонним тиражем у десятках країн, включно з Україною. За жанром «Все, чого я не сказала» перш за все сімейна драма, але в книзі також піднімається цілий ряд соціальних проблем, головна з яких – расова нетерпимість. Крім того, роман, що починається фразою «Лідія мертва. Але вони поки не знають», просто приречений бути хоч трохи детективом.

Таким він і є. Весь подальший текст являє собою детальне розслідування причин трагічної загибелі 16-річної старшокласниці на американському Середньому Заході в середині 1970-х. Щоб розібратися в тому, що трапилося, Інг робить екскурс в дитячі роки не тільки самої Лідії, а й її батьків. У кожного з них своя юнацька травма. Кожен намагався компенсувати цю травму за рахунок дитини. Обидва були впевнені в своїй правоті і не бажали бачити ознак близької трагедії.

У назві роману звучить відчайдушна, хоча і запізніла прямота. «Все, чого я не сказала» – книга про те, до чого можуть призвести мовчання, відчуження та збереження видимого благополуччя при руйнівних внутрішніх конфліктах. Про те, як благі наміри призводять до пекла, і як цього пекла можна було уникнути.


«Бруклін», Колм Тойбін, 2017

В принципі, якщо лінь читати, можна подивитися недавню екранізацію Джона Краулі, гранично акуратну, що повністю відповідає букві і духу роману. Тих, хто все-таки віддасть перевагу друкованому тексту, не завадить попередити: «Бруклін» може видатися пріснуватим і перевантаженим необов’язковими деталями. Переваги книги ірландського письменника повністю проявляються ближче до фіналу.

При всій своїй неквапливій старомодності роман Тойбіна – штучка з підвипідвертом. Начебто пів книги вже прочитано, а спробуй зрозумій, в які часи розгортається розповідь про милу юну Ейліш, яка ризикнула перебратися з крихітного Енніскорті на південному сході Ірландії в грандіозний Нью-Йорк. Тойбін підкреслює, що епоха не має особливого значення; його роман – історія універсальна.

Сама Ейліш – архетиповий персонаж, дівчина, що розривається між двома.

 

Поділитися: