Бреше як очевидець: не вір очам своїм

87
Shutterstock
Чому наш мозок нас обманює і чи можна з цим щось зробити

Фразу, винесену в заголовок, приписують то історикам, то слідчим: те, що людина пам’ятає, дуже часто відрізняється від того, що вона бачила, чула або пробувала на смак. Причому жодного злого умислу – все (або майже все) зумовлено недосконалістю наявного у нас «софта» і «харда».

Почнемо з найочевиднішого. Зображення тривимірного світу проектується на двовимірну вигнуту поверхню нашої сітківки. І лише з досвідом, порівнюючи побачене і обмацане, ми вчимося розуміти, що саме означають спроектовані картинки. На цьому будується багато оптичних ілюзій.

google

Ліва картинка майже ні про що. Але досить трохи повернути кружечки… і глядач уже бачить тривимірний куб (права картинка). Причому незрозуміло, який його кут ближчий до нас – А чи В.

Так працюють не лише оптичні ілюзії, а й камуфляж. Мозку підсовують плями, що збивають налаштування програми і не дають сформувати правильну цільну картину.

На власні очі?

Мало цих протиріч між 2D і 3D, так ще й наш 2D-датчик недосконалий. У центрі нашої сітківки є сліпа пляма, нечутлива до світла: звідти виходить зоровий нерв, і в цій ділянці немає ні колбочок, ні паличок. Але ми не бачимо «дірки» в реальності, оскільки мозок добудовує шляхом обчислень «відсутні пікселі».

І навпаки, частину зображення, отриманого від сенсорів, мозок видаляє

Саме тому нам не заважає дивитися власний ніс. І саме тому ми можемо роздивитися сусіда, що стоїть за парканом-штахетником, або звіра за не надто густим кущем: ані планки, ані листя не заважають формуванню цілісного образу, хоча можуть перекривати близько 40% реальної картини (докладніше див. прекрасну книгу Марка Чангізі «Революція зору»).

З наших предків вижили лише ті, хто вміли добудовувати картинку і приймати рішення на підставі часткової інформації. Побачив у кущах смугасту мотузку – уявив тигра цілком – дав драла. Краще зайвий раз пробігтися, ніж роздумувати «а може, це просто ліана незвичайного забарвлення?» І зрештою потрапити в пащу хижакові.

google
google

Природно, система іноді видає помилки. І не завжди безпечні. У ЗМІ регулярно проскакують повідомлення про те, як, наприклад, у США поліцейські розстріляли чоловіка (частіше – чорношкірого), тому що побачили у нього в руках пістолет. Згодом виявляється, що там був лише гаманець або смартфон. Чому ж правоохоронці регулярно помиляються? Тому що їхній мозок заздалегідь налаштований на пошук загрози, на нього накладено «фільтр сприйняття».

Подібні фільтри можна формувати штучно. У класичному експерименті учасникам давали спершу прочитати текст, а потім просили розподілити фотографії облич на сумні й веселі. Ті, кому дістався похмурий текст, виділяли більше облич, які виражали смуток.

Зубний біль, наприклад, змушує все бачити в похмурих тонах, а з’їдена шоколадка – навпаки

Щасливчики, які отримали сторінку з описом чогось веселого, бачили більше радісних облич. Звісно, набори запропонованих зображень були однаковими.

Модифікатори сприйняття можуть бути різними. Зубний біль, наприклад, змушує все бачити в похмурих тонах, а з’їдена шоколадка – навпаки.

Проте, ми як і раніше продовжуємо вірити власним очам. Причому більше, ніж, наприклад, слуху. «Можете мені не вірити, але я сам чув, як про це розповідали», – старий жарт. «Я бачив це на власні очі», – щось подібне до клятви, запевнення в правдивості. Тому відеореклама ефективніша за всі інші її види. Людство вже звикло до того, що розповісти можна що завгодно, а ось кіно зі спецефектами – штука нова з еволюційної точки зору, ми підсвідомо «ведемося» на рухому картинку як на правдиву.

Згадати дещо

Той самий механізм добудовування діє – можливо, навіть з більшою силою – у процесі формування спогадів. У голові зберігаються не цілі «кінофільми» і «аудіозаписи», а ключові шматочки, реперні точки, за якими мозок відтворює цілісну картинку. Можливо, причина в економії місця «на жорсткому диску», можливо, у тому, що сам процес запису йде шматками, а не постійно.

Але мозок (підсвідомість, якщо завгодно) вдається й до витонченіших прийомів

Даніель Канеман в книзі «Мислення швидке та повільне» розповідає про дослідження спогадів про перенесений біль. Спрощено: досліджувані спочатку відповідали на запитання «Наскільки боляче просто зараз?», а через деякий час – «Наскільки боляче було тоді?». Свідчення не збігалися. У процесі згадування відгравали роль не інтегральні больові відчуття, а тільки пікове їх значення і фінал (формула Штірліца «Запам’ятовується остання фраза» – приблизно про те саме).

Мозг может заниматься самооправданием
Мозг может заниматься самооправданием. Shutterstock

А ще мозок може займатися самовиправданням – «Так, я його вдарив, але він сам винен, бо він спочатку…» І за кілька днів уже сформується чітке, як кінофільм, але помилкове враження про те, як «він спочатку…»

То що ж робити? Брати до уваги всі ці механізми і вчитися з ними працювати. Ліза Фельдман Баррет в книзі «Як народжуються емоції» пише: «Повідомлення очевидців – можливо, найменш надійний доказ із усіх можливих. Спогади – це вам не фотографії, це моделювання».
За її словами, в деяких американських штатах судді й навіть присяжні «тепер отримують інструкції, які крок за кроком і в деталях – на базі багаторічних психологічних досліджень – пояснюють усі механізми, через які пам’ять у свідченнях очевидця може підвести. Вони читають, як спогади конструюються і зливаються з переконаннями, … як інструкції юристів і поліції можуть внести елемент упередженості, як переконаність не має стосунку до точності і як стрес може погіршити пам’ять».

 

Читайте також Як дружити з головою: 5 книг від нейропсихолога Ніка Чартера

Поділитися: