Брехун рівня «бог»: анатомія обману. Частина I

142
brothersoft.com
Аферистами не народжуються, але стати ними можуть не всі

Журналістка The New Yorker Марія Коннікова три роки досліджувала діяльність шахраїв великого калібру. У своїй книзі «Гра на довірі: психологія обману та чому нас щоразу ловлять на гачок» (The Confidence Game: The Psychology of the Con and Why We Fall for It Every Time, 2016) вона розповідає про те, що робить їх настільки переконливими.

Гра на довірі існувала ще на світанні цивілізації. Але саме поняття, ймовірно, з’явилося у 1849 році під час судового засідання у справі галантного крадія Вільяма Томсона. Цей з вигляду приязний і поважний чоловік підходив до людей на вулицях Мангеттена і звертався до них із проханням: «Чи могли б ви довірити мені свого годинника до завтра?».


Аристократи злочину

Чимало добродіїв таки погодилися позичити йому свої годинники, сподіваючись, що приємне перше враження, яке на них справив незнайомець, – не оманливе. Але згодом із прикрістю виявили, що помилилися.

Тих, хто ось так користується довірою інших без сорому й сумнівів, лінгвіст Девід Маурер якось назвав аристократами злочину за те, що ті намагаються не забруднювати власних рук.

Вони не вдаються до прямого насилля, ні до чого нас не змушують.

Ми самі їм віримо й самі даємо те, чого вони хочуть, пише Коннікова. Аристократи злочину зазвичай грають свою роль до останнього – навіть після гучного викриття вони охоче випробовуватимуть свої чари. І отримуватимуть вигоду. Ось історія одного з найбільш непересічних облудників.

«Видатний самозванець»

Фердинанд Вальдо Демара походив із заможної родини. У школі, де навчалися переважно діти робітників, він виділявся, бо належав до іншого середовища. Йому було 11 років, коли компанія його батьків збанкрутувала. Але хлопцю вже подобалося дивитися на інших згори вниз, тож бути бідним він не хотів.

Чотирма роками пізніше Демара приєднався до чернечого ордену. Саме там розпочався його шлях махінатора. Він присвоїв собі повноваження одного зі студентів, щоби потрапити у військово-морський флот. Відтоді він ким тільки не прикидався: викладачем, психологом, засновником релігійного коледжу, керівником в’язниці… А ще героєм.

Фердинанд Вальдо Демара. interesnoznat.com

Під час Корейської війни на початку 1950-х він потрапив на борт есмінця Канадського Королівського флоту, видаючи себе за хірурга Джозефа Кіра, і виконав низку вдалих операцій (ніхто не помер принаймні на борту), про які захоплено писали канадські газети.

Демара, звісно ж, не був експертом з порятунку скалічених, але добре пам’ятав і відтворював дещо з прочитаного у медичних підручниках і міркував так: відчув небезпеку – атакуй; доведення твоєї провини хай буде проблемою сторони, що тебе звинувачує.

Одна з хвалебних статей про його подвиги якось потрапила до рук того, за кого він себе видавав. Справжній лікар Кір впізнав чоловіка на фото і розгубився: це був його приятель отець Джон, який колись залишив мирське життя медика… Але навіть якщо він вирішив повернутися до колишньої справи, навіщо йому чуже ім’я?

Обман Демари швидко розкрився.

Утім, капітан есмінця дуже довго відмовлявся повірити, що їхній лікар – пройдисвіт, і пояснював ситуацію змовою проти нього та його команди. Але коли вони пересвідчилися у цьому, на Демару навіть не подавали до суду. Відпустили й попросили залишити країну. Для Канадського флоту це був удар нижче пояса. Його члени воліли забути про ганебний випадок якнайшвидше.

Темна тріада

Коннікова вважає, що Демара є яскравим втіленням так званої темної тріади особистісних характеристик (які частково зумовлені генетично, частково середовищем):

мак’явеллізму – набору рис, що дає змогу маніпулювати іншими задля досягнення власних цілей (такі риси були притаманні Державцеві з політичного трактату Нікколо Мак’явеллі – звідси й термін);
психопатії – найвищого прояву байдужості. Для справжнього психопата ваші страждання – ніщо: ні співчуття, ні мук совісті. У багатьох ситуаціях, які шокують більшість людей, вони спокійні – їхній пульс стійкий, потовиділення нормальне, серцебиття повільне. Доки інші в муках намагаються знайти відповідь на складне етичне питання (наприклад, проблема вагонетки: врятувати одну людину, склавши руки, чи п’ятьох, виявивши ініціативу?), психопати геть не хвилюються;
нарцисизму – відчуття власної величі і бажання будь-якою ціною бути в центрі уваги.

На думку авторки, завдяки саме цим характеристикам Демара міг без жодних пересторог грати в бога: «Поставити себе на місце, де ти є єдиним спасінням для сотень людей? Це видається не лише вершиною нарцисизму, а й найгіршим проявом психопатії: мати силу вбивати хтозна скількох. І яка ж частка мак’явеллізму потрібна, щоб запевнити національну армію, інших лікарів, капітана, солдатів, що ти – те, що їм потрібно».

Заручник обставин?

Носії темної тріади особистісних характеристик, яких немало й на Волл-стрит, і в найвищих ешелонах влади, схильні обманювати, але не обов’язково перетворюються на порушників соціальних норм, зауважує Коннікова. Переступлять вони межу дозволеного чи ні, залежить ще й від умов, в яких вони перебувають, та від нагоди. Але такий крок, застерігає вона, веде до невідворотних змін: варто вам успішно обдурити когось один раз – і бажання повторити трюк знову, щоб закріпити його, пересвідчитися у власній майстерності, зростатиме. Замість того щоб стати одноразовим інструментом, обман перетворюється на нову зброю в арсеналі, яка швидко стає улюбленою.

Чи втратив Демара впевненість у собі після скандалу? Навпаки. Він продовжував наполягати на своїй компетентності. Коли письменник Роберт Крічтон взявся за його біографію, Демара вмовляв його дозволити йому прийняти пологи у його дружини Джуді. І хоч Крічтон чудово розумів, ким був головний герой його майбутньої книги, врешті таки піддався – і як автор, і як майбутній батько. Зображений ним персонаж був не так зловмисником, як жертвою – кимось, хто ступив на хибний шлях від лихої долі. Демара, міркував він, хоч і не мав повноцінної медичної освіти, все-таки читав медичні підручники й не дав жодному з поранених матросів померти.

Джуді була категорично проти ідеї допустити до неї Демару.

Тим не менше після виходу його біографії «Видатний самозванець» у 1960 році, яка стала бестселером New York Times, та однойменного фільму, та сама Джуді дозволила «Видатному самозванцеві» няньчити свого малюка.

У наступній частині статті – про те, як шахраї зачаровують нас своїм талантом оповідачів.

Поділитися: