Блогер Вікторіанської епохи: про кого «біографія» Шерлока Холмса

415
theweek.com
Яким був священик, етнограф, батько 15 дітей та автор 130 книг і сотень праць найрізноманітніших жанрів

Вільям Стюарт Берінґ-Ґулд, шанувальник Артура Конан Дойля та редактор першої анотованої збірки оповідань про Шерлока Холмса, у 1962 році видав створену ним уявну біографію знаменитого детектива. Образ вигаданого персонажа значною мірою був доповнений тим, що автору було відомо про свого діда-ерудита, таємницю якого намагалася розгадати британська авторка кримінальних романів Ребекка Топі.

Сабін Берінґ-Ґулд помер у 1924 році. Це був останній чоловік, який, так би мовити, знав усе. У довжелезному списку його захоплень були філологія, антропологія, народна творчість, географія, топографія, живопис, оптика, металургія, теорія музики, теологія, театр і багато-багато іншого. За майже дев’ять десятиліть він встиг написати сотні праць, серед яких 130 книг на найрізноманітніші теми: тут і апокрифи Старого Заповіту, і перемоги та поразки Наполеона І, і колекції середньовічних забобонів.

Сабін Берінґ-Ґулд (1834–1924)
Сабін Берінґ-Ґулд (1834–1924) wikipedia.org

Ребекка Топі, яка сама вирізняється неабиякою продуктивністю (на її рахунку кілька десятків книг), вирішила ознайомитися з його архівом. На це у неї пішло 15 років.

На початку своєї книги «Сабін Берінґ-Ґулд: чоловік, що розповів тисячу історій» (Sabine Baring-Gould: The Man Who Told a Thousand Stories, 2017), що стала результатом цього амбіційного дослідження, вона зізнається, що так і не знайшла вичерпної відповіді на запитання, як одна людина могла здобути такий широкий спектр знань. Але все ж має кілька здогадок.

Людина, що не могла не ділитися

Сабін Берінґ-Ґулд народився у 1834-му в Ексетері, Англія, у сім’ї доньки адмірала та колишнього лейтенанта Індійського кавалерійського полку й ранні роки провів у мандрах разом із родиною. Дитиною він був хворобливою й навчався переважно вдома з репетиторами. Після того, як здобув науковий ступінь у Клер-коледжі Кембриджського університету, викладав у школі. У 30 років вступив до Англіканського релігійного ордену. До того часу він вже розпочав свою письменницьку діяльність, публікуючи уривки новели про Ісландію у журналі, який редагували його друзі.

Не лише невичерпна цікавість, а й жагуча потреба ділитися стимулювала його до багатопрофільної самоосвіти. Він був подібний до сьогоднішніх блогерів чи активних користувачів соціальних мереж: Берінґ-Ґулд не міг не опублікувати чи бодай не записати кожен свій зв’язний роздум.

Він був подібний до сьогоднішніх блогерів: Берінґ-Ґулд не міг не опублікувати чи бодай не записати кожен свій зв’язний роздум

І наполегливістю він вирізнявся неабиякою – не полишав роботи доти, доки не відчував, що вона зроблена. Його щоденний мінімум був приблизно три тисячі слів.

Попри заклопотаність він все ж викроїв час і на те, щоб влаштувати особисте життя. Свою майбутню дружину, Грейс, зустрів, коли був на службі як вікарій у Йоркширі. Та мала незнатне походження і, щоб побратися з чоловіком зі значно вищим соціальним статусом, мусила пройти спеціальні курси, щоб опанувати манери англійки – представниці середнього класу. У неї з Берінґ-Ґулдом були ніжні стосунки, порозуміння, взаємопідтримка й 15 дітей. Коли Грейс померла, той попросив, щоб на її могильній плиті написали dimidium animae meae («півдуші моєї»).

«Книга вовкулак» Сабіна Берінґ-Ґулда
«Книга вовкулак» Сабіна Берінґ-Ґулда. libriproibiti.com

Значна частина книги Топі присвячена людям, яких описував сам Берінґ-Ґулд. Серед найяскравіших персонажів – преподобний Роберт Стівен Гоукер, про якого йдеться в одній з найпопулярніших книг Берінґ-Ґулда.

Цей Гоукер жив у хатині на узбережжі моря й влаштовував поховання біднякам, що загинули в корабельних аваріях, носив пончо, яке, за його словами, колись належало Св. Патерну, говорив з птахами й відлучив був від церкви свого власного кота.

Сам Берінґ-Ґулд служив спочатку в Ессексі, а потім у Девоні, де доглядав за великим маєтком після смерті батька. Він балансував між своєю парафією та сімейними обов’язками, написанням доповідей для Комітету розвідки Дартмура, посадою президента Девонширської асоціації та голови Королівського інституту Корнуоллу, а також етнографічними експедиціями. Він охоче плекав цей романтичний образ самого себе – людини, що бреде обвітреними вересовищами у пошуках виконавців забутих балад, і стверджував, що під час однієї з цих прогулянок зустрів справжнього вовкулаку. Його книга про перевертнів і природу зла, що вийшла 1865 року, залишається одним із найцитованіших досліджень, присвячених цій темі.

Геній чи графоман?

Навіть від стислого переліку його доробку перехоплює дух, зазначає Топі. Берінґ-Ґулд нотував безупинно. До того як він отримав свій спадок, це було не в останню чергу пов’язано із необхідністю заробляти собі на хліб. Але не це було головним стимулом, вважає Топі.

Друзі вважали його найнадійнішим оповідачем, адже він був дуже уважним до дрібниць.

У своєму «Житії святих» він приділяв значно більше уваги деталям їхнього земного існування (приміром, тому, як Св. Йонас вирощував фіги), ніж усіляким духовним рефлексіям. «Найбільш притаманною йому рисою від перших до останніх днів був невгамовний пошук людського наративу», – зазначає Топі. Його переймали не лише тонкі матерії, а й прості речі, з яких складалося повсякдення, зокрема жарти та притчі во язицех.

Не всі книги видатного ерудита мали безсумнівну літературну цінність
Не всі книги видатного ерудита мали безсумнівну літературну цінність. maincream.com

Не усі його роботи вирізнялися оригінальністю та мали безсумнівну літературну цінність, зауважує у своїй рецензії для The Week журналіст Метью Волтер: «Можна сказати, що на його рахунку більше змарнованого паперу, ніж у 10 кепських письменників разом, що, утім, не применшує інших досягнень цього настільки продуктивного автора».

Топі ж, котра не полінувалася ознайомитися з левовою часткою спадщини Берінґ-Ґулда, переконана, що він був майстром іронії та напрочуд сумлінним дослідником. До того ж деякі його романи, хай там що кажуть тепер, були бестселерами останнього десятиліття Вікторіанської епохи й стали класикою. Тож кількість таки переходила в якість.

Поділитися: