Бігом до процвітання: Сеул як столиця другого в історії «азіатського тигра»

271
Shutterstock
Південна Корея показала, як можна вирватися у лідери світової економіки завдяки звичайній працьовитості

Керівники США та Північної Кореї, Дональд Трамп і Кім Чен Ин в ці дні – головні зірки на світовому медійному просторі. Найцікавіше тут те, що, як виявилося, саме на цей, і не на який інший, ефект вони і розраховували. Трамп, який скасував переговори з Ином, повинен був розуміти, що той не погодиться на відмову від ядерної зброї і, отже, переговори закінчаться нічим. Ну а третій з династії «Кімів» теж добився свого – вивів КНДР в топ світових новин.

Логічно, що світ в черговий раз заговорив про перспективи об’єднання двох Корей. Погляд на цю проблему з боку КНДР ми показали в нашому матеріалі про Пхеньян. Тепер подивимося на неї з боку Південної Кореї і розповімо про її столицю Сеул.

Головне – захотіти

Одна з найцікавіших сторін проблеми об’єднання двох Корей – ставлення до неї на Півдні колись єдиної країни. (Зрозуміло, що на її Півночі думкою народу ніхто не цікавиться, Що скаже «блискучий товариш» і «геній серед геніїв» – два з низки офіційних титулів третього Кіма – то народ і схвалить). Згідно з опитуванням, яке провели в Південній Кореї у 2016 році, серед тих, кому за 60, за об’єднання було 75,4% опитаних, в категорії 40+ 54,2% і в категорії 20+ 36,7%. Швидше за все, такими самими були цифри і в Сеулі, де проживає 10,5% населення країни. У міській агломерації Сеул-Ічхон живе майже половина Кореї.

apnews.com

Справа тут не лише в тому, що молоді сеульці розуміють – платити за об’єднання в далекому майбутньому двох Корей доведеться саме їм (а воно, за різними оцінками, обійдеться жителям півдня від половини до п’яти їх річних ВВП).

Сеульська молодь ще й ставиться до північних корейців приблизно так, як молоді жителі Києва до своїх бідних і злегка дивакуватих родичів з далекої провінції. Тільки, мовляв, облаштувалися в столиці, внесли перші внески за іпотеку та автомобіль (до речі, цілком ймовірно, що південнокорейського виробництва) – і тут у нову квартиру заявилися репані бабусі і дідусі з онуками, валізами та скринями.

Старше покоління ставиться до об’єднання менш скептично не тільки через ідеологічні причини – пенсіонери є патріотами об’єднаної Кореї, а середнє покоління ще не забуло ліві погляди своєї молодості. Люди у віці пам’ятають ще й те, що навіть тоді, коли вже були загоєні рани двох воєн, Другої світової і Корейської, Південна Корея була однією з найбідніших країн світу.

Молоді сеульці розуміють – платити за об'єднання в далекому майбутньому двох Корей доведеться саме їм

Прибуток на душу населення був тоді на рівні сьогоднішніх найбідніших африканських країн, а частка безробітних серед працездатних жителів Півдня становила 36,6%.

А, значить, на їхню думку, і Північна Корея може здійснити той економічний ривок, який виявився під силу Південній. Навіть більше, після поділу двох Корей економічно розвинутішою була Північна, оскільки там від єдиної Кореї залишилася велика кількість промислових підприємств. Південь був насамперед аграрним.

Положення змінила економічна політика Пак Чон Хі, який став виконувачем обов’язків президента Південної Кореї у 1962 році, коли йому було 44 роки, і зробив ставку на іноземні інвестиції і орієнтовану на експорт економіку. Типовий шлях розвитку для країни з дешевою робочою силою, але у Південної Кореї тут були і свої особливості у вигляді чеболів, фінансово-промислових груп, керованих за сімейним принципом. Саме вони стали локомотивом розвитку бідної країни і досі дають майже половину її промислової продукції.

Жити на роботі

Штаб-квартирою чеболів став Сеул. У 1960-му році в ньому жило півтора мільйона осіб, а в 1975-му, завдяки промисловому підйому, вже 5,5 млн. На сьогодні лише 40% мешканців столиці Південної Кореї є її корінними жителями, а частка тих, чиї батьки і матері народилися в Сеулі, становить серед городян всього 7%. Так що менталітет сеульців, попри те, що місто відоме з 370 року до н.е., коли воно під назвою Віресон було столицею держави Пекче, формувався тільки в останні десятиліття. Основа цього менталітету – працьовитість.

Wikimedia Commons

Навіть сьогодні, коли Південна Корея увійшла в число лідерів світової економіки, її жителі, згідно з дослідженням Організації економічного співробітництва та розвитку, посідають перше місце в світі за кількістю часу, який проведено на роботі – 2357 годин на рік.

Можна тільки уявити собі, скільки годин працювали на підприємствах Сеула, продукція яких становить сьогодні понад 20% ВВП країни, коли Південна Корея в світовому розподілі праці була ще тільки в ролі того, хто наздоганяє. Наздоганяли, образно кажучи, бігом. Втім, іноді цей вислів можна сприймати буквально. Наприклад, вантажники, там де ця професія збереглася, працюють в Південно-Східній Азії саме бігом – на відміну від їхніх колег в європейських країнах.

Здебільшого завдяки цій працьовитості Сеул і перетворився в один з найбільших промислових і фінансових центрів світу, де розташовані штаб-квартири таких корпорацій як Samsung, LG, Hundai та Kiа.

При цьому вже в 80-і роки орієнтація на імпорт, завдяки збільшеній купівельної спроможності південнокорейців, доповнилася акцентом на внутрішній ринок.

Від дорослих південнокорейців не відрізняються їхні діти. За словами експерта по обох Кореях і багаторічного викладача сеульського університету Кукмін Андрія Ланькова юний житель Сеула вже з самого дитинства знає, що його майбутня кар’єра – в його руках, і працює на неї. У Південній Кореї, до речі, рівень матеріального розшарування – на рівні країн старої Європи, де в цьому сенсі давно вже побудований класичний соціалізм. Так що дитина з небагатої сім’ї знає, що їй є заради чого старанно вчитися.

І плоди цього очевидні. Наприклад, всі знають Південну Корею як світового виробника автомобілів. Однак мало хто відразу згадає, що її частка в світовому виробництві морських суден перевищує автомобільну майже у п’ять разів, а в сегменті дорогих суден становить майже 60%. А такій складній галузі як суднобудування потрібні не тільки працьовиті руки, але і добре мисляча голова.

Shutterstock

Втім, голова головою, а «пахати» треба. У Південній Кореї нормальними вважаються шестиденний робочий тиждень (при офіційній п’ятиденці) і три дні відпустки (при офіційних десяти). Як жителі Сеула виживають (жарт, але «кароші», смерті на робочому місці, тут, на відміну від Японії, як явища немає) в цих умовах і на що витрачають зароблені гроші – в наступному матеріалі.

Поділитися: